[ad_1]
“Родичі з 2014 року знаходяться в окупації, на тимчасово непідконтрольній території України, і я зараз не можу до них потрапити, ми ніяк не можемо зустрітися” — фраза дуже знайома тисячам українців, яких російське вторгнення відділило від своїх сімей та викинуло з “рідного гнізда”.
Через війну, яку росія розвʼязала проти України у 2014 році, тисячі сімей на сході країни постали перед вибором: залишитись із родичами на окупованій території, чи виїхати на підконтрольну територію самому? А в багатьох не було і цього вибору — за різних обставин люди були змушені залишитися жити в окупації.
Однією з таких обставин було те, що неповнолітні зазвичай не мали іншого вибору, окрім як жити з батьками. Адже випадки, коли діти вже у 16 років стають фінансово незалежними і відокремлюються від сімʼї — це, скоріше, виключення, ніж правило.
Схожі обставини були в житті героїні цієї історії. Назвемо її Анастасія, без прізвищ та уточнень про рідне місто, адже її батьки все ще живуть під окупацією.
Настя родом з невеличкого містечка на Луганщині, зовсім недалеко від кордону з росією. Коли рф уперше вдерлася на територію України, а сепаратисти проголосили так звану “лнр”, дівчина ще тільки вступила у фазу підліткового періоду. Вона тоді ще не розбиралася у тому, що відбувається в її країні. Згодом вона закінчила школу, підтвердила український атестат і наче волею долі вступила до Чернівецького національного університету.
Але про цей шлях, про те, які на ньому зустрічалися люди і пригоди, ми розкажемо послідовно.
***
Отже, Настя народилася на Луганщині, у невеличкому містечку недалеко від російського кордону. Їхати до того кордону — приблизно як від Чернівців до КПВВ на кордоні з Румунією.
“До 2014 року це була нормальна історія — зʼїздити в росію скупитися”
Дівчина памʼятає, що у 2014 році, коли росія вдерлася на східні території України, якісь невідомі тоді люди захоплювали адміністрації, відбувалися якісь демонстрації в її рідному місті. Вона разом з батьками дивилась тоді популярний 112 канал. І тут раптом по її рідному місту починають ходити чутки, що “щось буде”.
“Ніхто не знає, що, але казали, що щось буде. І починають казати, що з росії їде техніка. Я не розуміла, що відбувається, не розуміла контексту, я просто плакала”
У 2014 році її місто було захоплене проросійськими терористами за підтримки місцевих колаборантів. Воно досі є частиною тимчасово окупованої території Луганської області. На пів року дівчина з батьками виїхала з міста, але восени все ж повернулася і продовжила навчатися в рідній школі.
Усвідомлення того, що ж саме відбувається, настало у 2016 році. Тоді дівчина почала спілкуватись із проукраїнськи налаштованим хлопцем. Саме він і почав їй щось пояснювати. Але на той момент Насті все одно було важко зрозуміти, навіщо це все потрібно росії.
“І я така тоді: окей, все це (прим. маються на увазі бойовики, захоплення адміністрацій та утворення квазіреспублік) спонсорує росія. Це логічно, бо я на власні очі бачила, як з боку росії сюди рухалась військова техніка”
Відділення пошти в рідному місті Анастасії
Логічним наслідком переосмислення подій 2014 року стало рішення отримати український атестат і вступили до українського вишу.
Навчаючись вже у 10 класі Настя разом з однокласницею вирішила, що треба здати все екстерном, починаючи з 9 класу. Бо вже в 9 класі так звана влада “лнр” видавала свої дипломи з оцінками по пʼятибальній шкалі.
Так без відома батьків дівчина подала документи до української школи через маму своєї однокласниці. Бо Настя знала, що її мама не дуже зрадіє новині, що доньці потрібно буде їздити туди-сюди, аби здати екзамени.
Вже коли вона подала документи до української школи, дівчина повідомила про це мамі. Документи прийняли і прислали лист на електронну пошту, що її чекають на осінні канікули. Коли Настя приїхала туди з однокласницею вперше, їх зустріла директорка.
Щоразу, коли Настя з однокласницею приїжджали щось здавати, вони ночували в однокімнатній квартирі однієї й тієї ж жінки. Та, звісно, здавала її школяркам за гроші.
“Взагалі люди на лінії розтину тоді непогано заробили на тих, хто їздив поступати, пенсію отримати, картки переоформити, паспорти зробити. Причому ціни на квартири інколи були — ой-йой”
Тож директорка школи сказала, що за тиждень дівчата мають здати всі предмети за 9-й клас. Так все і почалось. Тиждень Настя була в іншому місті — з понеділка по четвер писала всі контрольні (навіть фізкультуру писала). А в пʼятницю вже здавала ДПА з трьох предметів. Після ДПА дівчина отримала український атестат за 9 клас і поїхала додому.
Потім на зимових канікулах вона приїхала знову, щоб написати контрольні за 10 клас. На весняних канікулах Настя писала контрольні вже за 11 клас і здавала ЗНО.
“І я не знаю чому, але ми вирішили, що нам треба здати екзамени і в рідній школі, і в іншій. Я була дуже рада, що у нас в школі підібрали дати екзаменів такі, щоб ми могли спокійно здати ЗНО”
Піший перехід через лінію розмежування до 2022 року
У тому, що рідна школа підлаштувалася під графіки ЗНО у дівчат, Настя завдячує своїй класній керівниці.
Після випуску зі школи постав вибір, в який виш вступати. Дівчина подала документи у два міста: Харків і Чернівці. Спочатку дівчина хотіла поїхати в Харків — навіть купила туди квитки. Але в останній момент передумала і врешті все ж обрала Чернівецький національний університет ім. Федьковича.
“Я памʼятаю, як я дзвонила в приймальну комісію. Як потім виявилось, говорила зі своєю майбутньою викладачкою. І я дзвоню і кажу, що от їду подавати документи, але не знаю, чи треба щось зняти, чи як. А вона мені відповідає: та ти можеш в гуртожиток заїхати, на три дні, я думаю, тебе поселять. І вона так переживала за те, як же я доїду, дзвонила, питала, казала, як можна доїхати.
Я пам’ятаю, як я приїхала і спочатку заговорила російською, а потім перейшла на українську. А мені кажуть: нє, нє, якщо тобі так зручно, розмовляй російською, ти не думай, ми ніякі не бандерівці. Я така: так, так, окей. Але ж якби я так думала, я б сюди не поступала. А вдома всі казали: кому ти там потрібна?”
Ще одним важливим питанням на момент випуску зі школи було оформлення українського паспорта. Складність полягала ось в чому: у тебе немає паспорта, тому треба виїхати з ТОТ, щоб його оформити, але ти не можеш виїхати, оскільки в тебе немає паспорту. Врешті обхідними шляхами це питання вдалося вирішити.
Одна з вулиць на окупованій території Луганщини до 2022 року
І ось, Настя поїхала у Чернівці. Дорога була важкою, адже довелося зробити чимало пересадок. Спочатку вона доїхала до Луганська, там сіла на маршрутку до Станиці Луганської, де був КПП. Там пішки переходила лінію розмежування.
Від КПП майбутня студентка поїхала до Лисичанська — це коштувало 200-250 грн. Там сіла на потяг до Хмельницького. А звідти — до Чернівців автобусом.
“На КПП завжди були величезні черги. Там пропускали по пʼять людей, дивились речі, перевіряли документи, завжди когось затримували, завжди хтось плакав. Бувало і шість годин стояли. Чоловіків завжди перевіряли ретельніше — завжди жінок недооцінюють.
А спочатку ж ще була ця система пропусків на півроку — там треба було заходити на сайт СБУ, заповнити повністю паспортні дані, написати ціль перетину. Я заповнювала сама, а були люди похилого віку, які платили гроші за те, щоб їм оформили перепустку. А інші на цьому наживалися.
Так ось, я заповнила форму за 10 днів, а перепустку зазвичай робили 12 днів. Я дзвонила і на гарячу лінію СБУ, і що тільки не робила, аби мені дали той пропуск, бо мені їхати здавати екзамени. І я пам’ятаю, я підходжу, він (прим. авт. український військовий на КПП) дивиться паспорт, щось вводить і такий: а у вас прострочений пропуск, ви не можете пройти. Я кажу: як, якщо я тільки його зробила? А він: не знаю, пише, що не дозволено, всьо. Ставить такий печатку, дає мені і каже: з першим квітня. Але це було реально дуже стрьомно”
Деякі з оголошень на території так званої “лнр” до 2022 року
Коли Настя вже прибула на навчання, це фактично був її другий візит у Чернівці. Перший був, коли вона ще подавала документи. Але дівчина згадує, що з першої поїздки місто особливо не запам’ятала.
По дорозі автобусом від Хмельницького до Чернівців Настя познайомилась із дівчиною на ім’я Катя. Та займалася реставрацією розписів у храмах і поверталася з Ізраїлю додому. З Катериною у Насті зав’язалась розмова. Тож коли вони прибули на автовокзал по вулиці Головній, випадкова знайома допомогла дівчині викликати таксі та всіляко намагалась зорієнтувати її.
Перші враження від Чернівців були дуже позитивними — згадує Настя. Було літо, місто було красивим, зеленим, квітучим. І старовинна архітектура здавалася ще красивішою на фоні квітів та зелені.
“Я пам’ятаю, мені дуже-дуже подобалась вся ця бруківочка, архітектура. Ну і коли ти тільки приїхав, ти не помічаєш ці графіті, розбиті пороги.
Я до всіх зверталась українською, і мені декілька разів відповідали російською. Але пригадую, що вже в 2017 році на дверях одного з магазинів була перекреслена свиня в кольорах російського прапора”
Дівчина доїхала до гуртожитку, заселилася та оформила довідку про статус внутрішньо переміщеної особи. На той момент допомога ВПО становила тисячу гривень, але і ця сума була неабиякою допомогою для першокурсниці.
Тиждень Настя прожила в гуртожитку і зрозуміла, що поки до цього не готова. Тож стала знімати кімнату в квартирі власниці.
“Це ж перший курс — ти тільки з дому з гарною ванною, з гарною кухнею. І приходиш в гуртожиток, де в душі перегородки по пояс, і нічого нічим не закрито. І ти така: хай (і пальці складені в знак “піс”)”
Але на другому курсі студентка знову повернулась до гуртожитку. Бо як виявилось, саме він дає те саме веселе студентське життя, свободу, безтурботність і пригоди, а головне — вміння виживати поруч з незнайомими людьми і заводити знайомства з цими самими людьми.
У перші місяці місцеві часто запитували Настю про те, чи знає вона українську, як їй жилося до цього в окупації, і що відбувалося в її рідних краях.
У гуртожитку дівчина прожила до 4 курсу. Кожні півроку їздила додому. Але коли почався карантин у 2020, довелось вдома затриматись трохи довше, ніж на півроку.
Табличка окупаційної “адміністрації” на фасаді школи
Після тривалого перебування на малій Батьківщині Настя знов відправилась у Чернівці здавати державний екзамен. А далі вирішила попрямувати до Польщі.
Вже у лютому 2022 року дівчина вирішила з’їздити з Польщі додому, на Луганщину. Але не доїхала…
***
В середині лютого 2022 року Настя повернулася з Польщі до Чернівців. Через кілька днів вона вже мала їхати на Луганщину. Дівчина зідзвонилася з батьками, під час тієї розмови вони їй повідомили: “ходять чутки, що щось почнеться, щось буде, може б ти не їхала, почекай ще тиждень — тоді подивимось”.
“А найчастіше, якщо там (прим. авт. мається на увазі Луганщина) ходили чутки, то це не просто чутки. Бо територія невелика, населення менше, і інформація від тих, хто воював на боці окупантів, розходилась швидко”
Знайомі тоді дівчину переконували в зворотному: “та яка війна, нічого не буде, їдь додому”.
Врешті знайомі, друзі і батько переконали дівчину не вагатись і їхати зараз. Відтак, рано вранці 24 лютого вона вже була у Луганській області. Дівчина сіла на автобус, який прямував до КПП. Дорогою задрімала. Було близько 5 години ранку, до КПП Станиця Луганська залишились лічені кілометри.
Настя проснулась від того, що автобус різко зупинився. Відкриває очі — і бачить танки з російськими прапорами.
“Я прокидаюся і бачу танки з російськими прапорами, і думаю: так, ми що, вже за лінією розтину? А потім згадую: та яка може бути ще лінія розтину, якщо ми маємо її пішки пройти? Ці ж (прим. авт. росіяни) до нашого водія з автоматами, бо в нас там тільки жінки були. “Ліцом в пол”, всє дєла, він виходить, лягає на землю”
Російські військові відкрили всі двері автобуса, стали роздивлятися, хто в салоні. Подивились, закрили двері і кажуть:
“Едьте дальше, прямо, потому что сейчас тут будет горячо”
Водій своєю чергою спокійно сів за кермо, розвернувся і поїхав у зворотному напрямку. По дорозі постійно телефонував комусь і казав:
“Всьо, пі***ц, русскіє вже тут”
Дорожній знак по дорозі до КПП “Станиця Луганська” — фото до 2022 року
Водій звернув у поле, щоб не їхати дорогою, бо там їхала російська техніка, і, як припускає Настя, на зустріч їй мала вже рухатись українська. Так, автобус рушив полями, але водій не знав цієї дороги . Вже перестав ловити мобільний зв’язок. Водій почав всюди зупинятися і питати місцевих, як проїхати далі.
“Хтось десь шось підказував нам. І от ми їдемо полями. І в полі дерево, під ним — танк, і так високо російський флаг над ним. І водій такий: да бл**ь. Але вони нас не зупиняли, ми собі проїхали далі. Тобто вони ще нікого не чіпали, бо, мабуть, думали, що їх тут чекають. Вони ще дуже такі радісні були. В автобусі всі починають вить, а я ще не плачу, бо в мене шок”
Водій довіз дівчину до Сєверодонецька і висадив її біля готелю, назву якого вона вже не може згадати. Пам’ятає тільки, що назва пов’язана з якоюсь річкою. Наостанок водій сказав: “вибач, але я вже тебе нікуди не довезу”.
Про всяк випадок Настя повидаляла всі чати і соцмережі. Зайшла у готель із важкою валізою, яка, як виявилось потім, важила понад 30 кг. Зняла номер. Води гарячої не було, працівники заклеювали вікна. Люди вже починали виїжджати з міста. Якийсь час дівчина з батьками не могла вирішити, що робити далі. Бо з одного боку — дім близько, а з іншого — невідомо, що тут буде далі.
Дівчина стала шукати варіанти, як виїхати. Ні “блаблакар”, ні жоден інший сервіс — не працювали. Через ПриватБанк їй вдалося купити квиток на потяг Лисичанськ-Київ. Паралельно стала шукати способи дістатися до Чернівців — через друзів, знайомих. На той момент Настя ще була не в курсі, що столицю теж бомблять, і російські війська не тільки на сході.
Фото зроблене в один з тих днів, коли Анастасія під час навчання в університеті їздила додому раз на пів року
Пошук попутника до Чернівців ускладнювався тим, що в Насті була габаритна валіза, а всі, хто був готовий взяти її з собою, вже також їхали зі своїм багажем. Але знайшлася людина, яка їхала сама, і готова була довезти дівчину разом з її валізою. Тепер залишалося знайти спосіб дістатись до залізничного вокзалу в Рубіжному, бо в Сєверодонецьку потяги не зупинялися — тільки електрички.
Настя прийшла на автовокзал Сєверодонецька. Він був зачинений, але дівчина стала питати, скільки коштуватиме доїхати на таксі. Якщо до повномасштабної війни така поїздка в середньому коштувала 150 грн, то в той момент водій назвав суму в 2 тисячі гривень. Водій пояснив таку вартість тим, що на блокпостах буде великий простой і пробки.
Врешті дівчина знайшла іншого таксиста, який за 50 грн довіз її назад до готелю. Там вона забрала речі і знову на таксі доїхала до автовокзалу з думкою “ну повезе чимось виїхати — значить повезе”.
Чекаючи на хоч якийсь транспорт на автовокалі Сєверодонецька, Настя випадково натрапила на італійських репортерів.
“Підходив чоловік до людей і питав: ви можете щось сказати? А всі такі: нє-нє-нє. А мені цікаво стало. А це були репортери з Італії. І вони вже були там, в бронежилеті. Вони мене починають питати. У них був перекладач, але я розуміла, що вони питали, просто через стрес відповісти англійською не могла. Мене трясе, у мене сльози. Вони мене заспокоюють типу: все окей. А я думаю: бляха, ніфіга не окей”
І от — пощастило, під’їхала маршрутка. Якийсь чоловік, який вивозив іншу сім’ю з домашніми тваринами, підхопив Настю з собою і довіз до автовокзалу Рубіжного. Звідти на таксі вона таки дісталась до залізниці. Дівчині запам’яталось, що таксистку звали Леся. Вона ще дала свій номер телефону зі словами:
“У випадку, якщо не зможеш виїхати, дзвони”
У Рубіжному залізничний вокзал був за межами міста, тому з валізою до нього дістатись було важко. На той момент з їжі з собою у Насті була тільки зв’язка бананів і літр соку, які дівчина купляла ще у Сєверодонецьку по дорозі додому. Інші продукти купити було неможливо, бо нічого не було.
На залізничному вокзалі Рубіжного був великий натовп з бажаючих виїхати. Всередину вокзалу потрапити було неможливо, тож довелося чекати на вулиці. Потяг до Києва за розкладом мав прибути о 20 годині, а о 12 Настя вже була на вокзалі. Отже, до посадки ще було багато часу. Врятувало те, що із собою було два заряджених павербанки і запас теплого одягу, який доводилося постійно піддівати кожні 20 хвилин (бо був лютий, і було ще холодно). Додавало “вражень” і те, що туалет був на вулиці.
Поки чекала на потяг, Настя познайомилася з дівчатами, які просто схопили речі і побігли з гуртожитка на вокзал. З ними дівчина поділилася своїми бананами. Там же вона познайомилася ще з однією жінкою і її донькою — вони були з Грузії. По тому ж вокзалу ходив чоловік роздавав талони і казав: “заповнюйте, нехай буде, може сядете”. Потім виявилось, що ці талони видавали в касі вокзалу — вони були на евакуаційний потяг.
“І тут до нього поліція підходить і каже: ви не можете це видавати, це видається в касі вокзалу. А він каже: ну і шо, дівчат залишити тут чи шо? І поліцейські нічого не стали казати, в нас вони їх не забрали, йому нічого не зробили”
І тут під’їхав потяг, на якому Настя зазвичай їздила на навчання, Лисичанськ-Хмельницький. Після того, як оголосили, що він евакуаційний, люди стали пробиватися до нього.
“Якийсь чоловік хватає мою валізу, закидає в потяг, а я ж ще не в потязі. Ну, думаю, ладно, раз так, то поїду вже ним. Звісно, люди, в яких були квитки, почали обурюватись: ми взагалі-то заплатили, а тут ні сісти, ні лягти не можна. Але потім, мені здається, до них дійшла серйозність ситуації”
В евакуаційному потязі дівчина сіла на бокове місце разом з двома чоловіками. Всі розміщалися як могли. Вода закінчилася дуже швидко, бо її запаси не були розраховані на таку кількість людей.
“І от в цьому ж потязі була та жіночка з Грузії, вона годувала мене котлетками. Вона насправді дуже багатьох там годувала, бо взяла з собою багато їжі. І дуже сварила росіян, які ніде не дають їй спокійно жити.
Ось ці два чоловіки поруч зі мною завжди відправляли мене спати на гору, щоб я заспокоїлась. А потім ми всі разом відправляли іншу дівчинку на гору — щоб вона поспала. А ми по черзі всім вагоном сиділи з її собакою. Отак ми доїхали”
Увечері потяг прибув до Хмельницького. До Чернівців вже нічим, крім таксі, доїхати було не можна. Ще з трьома іншими пасажирами потягу Настя скинулась грошима на таксі (з кожного по тисячі гривень) і так доїхала до Чернівців. КПП тоді було багато, простої були довгі, тому швидше і дешевше дістатись не вийшло би — каже дівчина.
Опинившись у Чернівцях, Настя знову поселилася у своєму студентському гуртожитку, де прожила з 26 лютого по 25 березня. Тоді люди у Чернівцях ще реагували на повітряні тривоги, спускалися в укриття. Але поруч зі знайомими людьми було не так тривожно.
В гуртожитку всі спускалися на цокольний поверх. Коли тривога починалася вночі, хтось по своєму поверху бігав і всіх будив, сповіщав. Вахта спускалась останньою. На цокольному поверсі у коридорі поклали старі холодильники, лавки, на них постелили матраци.
“І ото ми приходили, на ці холодильники залазили. Хто в карти грав, хто музику слухав. І отак всім гуртожитком сиділи. Там стільки людей перезнайомились — до того ніхто один одного не знав. Там був хлопчик з Донецької області — оце він всіх будив”
Потім вона знову виїхала до Польщі, де пробула рік. Навесні 2023 року дівчина знов повернулась у Чернівці. Зараз зізнається, що єдиний план на “після перемоги та деокупації” — поїхати додому, до батьків, і пожити там. А що робити далі — обставини покажуть.
[ad_2]
Источник: 0372.ua